Ольга Мельник

Степ завжди вабив сильних І сміливих людей. Людей, які понад усе любили волю.

Таким , напевно, був І старий козак Андрій, котрий після зни­щення Запорозької Січі поселився у безлюдному місці посеред степу. Одра­зу ж узявся до роботи : почав копати колодязь. До Дніпра далеченько, а без води під палаючим сонцем довго не протягнеш.

Робота просувалася помаленьку. Старий козак уперто довбав засохлу землю, яку цебром витягали на поверхню дочка І дружина. Хто йшов чи їхав, завертав подивитися на відчайдушну людину, що зважилася самотуж­ки добути воду. Світ не без добрих людей! Отже, були І такі, що залишали­ся на декілька днів, допомагаючи  Андрієві копати колодязь. І ширилася слава про дбайливого господаря та його доньку Настуню.

Якось біля купки мокрої глини зупинився чорнявий хлопець на зми­леному коні. Мабуть, нелегка йому дорога випала. Зупинився та й залишив­ся назавжди - полонила красуня юначе серце.

Разом докопали колодязь. Молодий козак накрив його дахом, захис­тив від пекучого сонця та суховіїв, прикрасив різьбою І гарно розмалював. Час плинув швидко, І невдовзі тут уже квітували весною вишні та яблуні. Такого дива годі було й пошукати!

Так цю місцину почали називати Критий Колодязь. Саме там перехрещувалися степові шляхи - Соляний та Грецький. Ніхто з подорожніх не об -минав Андрієвого обІйстя. Тому біля колодязя завжди було людно. Чумаки напували стомлених коней І волів, самі припадали потрісканими вустами до студеної водиці, тамували спрагу мандрівники. А вночі до корита з водою навіду­валися степові звірі.